Сім’ю обзивали «бандерами», мене катували, тож я знаю, що таке «руський мир» і за що я воюю…

Цього чоловіка звати Сергій, він старший сержант, командир відділення інженерно-саперного взводу. Нині служить в одній з механізованих бригад, що виконує завдання в районі проведення ООС.

Повідомлення  709 Перегляди оновлено 6 місяці тому назад

 

 

Сергій родом з міста Костянтинівка. Він один з тих, хто повною мірою відчув на собі «принади» «русского мира». У 2014 році його, корінного донеччанина, проросійські найманці три доби тримали в підвалі-катівні Дружківки. На запитання «За що?», чоловік відповідає: «За проукраїнську позицію».

— Сусіди знали, що моя мати та інші рідні родом зі Львова. Тому з презирством називали нас «бандерами». Я ж їх постійно запитував, «для чого бігаєте по сепаратистських мітингах і підгодовуєте бойовиків на блокпостах?» — розповідає герой матеріалу, пригадуючи події семирічної давнини. — Одного вечора по мене прийшли озброєні люди. Затягнули в машину, відвезли до «підвалу». Дякувати Богу, що дружини з дітьми в той момент не було вдома. Три дні я в них «гостював». Мене називали зрадником за те, що підтримую Україну, «якої немає». Били, кілька разів виводили на розстріл. На голову натягували пакет і замотували його скотчем на шиї. Покидьки не намагалися в чомусь мене переконати, це були банальні знущання. Ти був або з ними, або проти. Я був проти. Я народився в Україні, розмовляю українською. Чому це я маю прислужувати якимось там «казачкам» чи іншій сволоті?

Сергію пощастило залишитися в живих. Після трьох днів катувань його й ще двох чоловіків вночі із зав’язаними очима вивезли й кинули посеред поля на околицях Дружківки. Після цих подій Сергієві разом із дружиною та п’ятьма дітьми довелося покинути власне житло.

— Коли постало питання про переїзд, вагань не було. Всі в нашій сім’ї поставилися до цього з розумінням. Зібрали речі, сіли в автобус і поїхали на Полтавщину, — розповідає Сергій. — Нас добре зустріли. У селі дали хату з ремонтом і всіма вигодами. Дуже активно допомагали й волонтери. 

Облаштувавшись на новому місці та переконавшись, що сім’я в безпеці й має все потрібне, Сергій вирішив приєднатися до патріотів, що боронили країну від окупантів. Дружина й діти з розумінням поставилися до його рішення. 

Розпочав службу Сергій у 2015 році в одній з мотопіхотних бригад, згодом потрапив в одну з найгарячіших точок на сході.

— У Зайцевому було дуже гаряче. Щойно ми зайняли позицію на одній з «висоток», як почався обстріл. Не встигли навіть окопатися. Стрілецька зброя, міномети, ствольна артилерія — крили з усього, що в них було. Це було наше перше бойове хрещення, — розповідає військовий.

Найважче, за словами військового, було втрачати побратимів.

— Після першого обстрілу на нашій позиції залишилася велика вирва від ворожого снаряда. Разом із двома побратимами нашвидкуруч обладнали в ній укриття. Там і ночували. Моїми «сусідами» виявилися два Олександри. Обом по 32 роки. Один з Харківщини, другий з Вінниччини. Вони ще жартували, що я можу загадувати бажання, сидячи між ними. Через кілька днів увечері прийшов у наш «бліндаж», бачу, лежать речі, а хлопців немає. А мені кажуть, вони обидва загинули. Один — від ворожої кулі, другому осколок поцілив у голову. Ось така біда…

Тоді Сергій був оператором-навідником ПТРК у складі протитанкового взводу. Каже, крім снайперських дуелей, часто траплялися й дуелі з розрахунками ПТРК противника.

— Якось уранці зібралися відправити машину у справах до Бахмута. Ворог скористався моментом. Пустив ПТУР та, на щастя, схибив. Я відразу побіг до свого ПТРК, бо знав з якої точки вони вели вогонь. Відправив їм «гостинця» у відповідь. Через хвилину ворог запросив перемир’я. Мій «гостинець» знайшов адресатів, — розповідає боєць.

У квітні 2016 року підрозділ Сергія передислокувався у район Торецька, а звідти через місяць вирушив на ротацію. Далі — демобілізація, служба в «Айдарі», а згодом — новий контракт з однією з окремих механізованих бригад ЗС України, де служить і тепер.

За цей час Сергій змінив фах. Став сапером. Пройшов відповідну підготовку у Центрі розмінування. Військовий запевняє, що нова професія йому до душі.

— Мені подобається працювати «на межі». Коли адреналін зашкалює, коли не маєш права на помилку. До того ж на душі стає легше, коли знаєш, що прибрав якийсь вибуховий пристрій і, можливо, тим самим вберіг чиєсь життя, — говорить Сергій.

Image

Про свої плани на майбутнє чоловік говорить неохоче. Каже, спочатку потрібно перемогти у війні. А ще він дуже пишається своїми дітьми. Його старша дочка — курсантка Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут. Уже цього року вона отримає лейтенантські погони. Молодша ж навчається на другому курсі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. А ще син, якому цього року виповнюється 18, теж збирається піти до війська. Хоче як і батько підписати контракт зі Збройними Силами України.

@Владислав Дем'яненко

Кореспондент АрміяInform

За матеріалами Україна Нездоланна


Твоя реакція?

0
LOL
0
LOVED
0
PURE
0
AW
0
FUNNY
0
BAD!
0
EEW
0
OMG!
0
ANGRY
0 Коментарі

  • Сім’ю обзивали «бандерами», мене катували, тож я знаю, що таке «руський мир» і за що я воюю…
  • KlimVetal